Ігор Семенюк

Двадцять років по тому.  Погляд з сьогодення

(До 20-ої річниці Народного Руху України)

м. Луцьк – 2009 рік

Замість передмови

Написання цих спогадів викликано тією обставиною, що, відповідно до розпорядження Волинської облдержадміністрації від 30.04.2009 р. № 127, мене було включено до складу оргкомітету з підготовки та відзначення в області 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову.

Ознайомившись із складом оргкомітету, я на першому ж його засіданні, яке відбулось 13 травня 2009 року, вручив співголові оргкомітету – Борисові Юхимовичу Загреві свою обґрунтовану заяву про вихід з цього шановного органу.

Заразом вручив я і одну з державних нагород, яка, очевидно, дісталась мені незаслужено, випадково.

Борис Юхимович не став повністю зачитувати мою заяву.

Сказав, що з цього приводу має свою окрему думку… Але чомусь її не озвучив!

Що ж…

Хтось ще хоче зі мною не погодитись?

Прошу – це Ваше право.

Я зовсім не претендую на істини „в останній інстанції” та прошу також не розцінювати написане мною як бажання „пропіаритись”.

Це мені абсолютно ні до чого – давно „зав’язав” з „політикою”…

А ось тепер щодо мого бачення історії Народного Руху України …

.

… „Мой адрес – Советский Союз!” …

З пісенної творчості

ансамблю „Самоцветы

Хто ж ми?!

У опонентів часто виникали та ще й сьогодні виникають питання – хто ми такі „рухівці” та звідки „раптом” взялись у кінці 80-их – на початку 90-их років минулого століття?

Як могло трапитись так, що у „найдемократичній” країні світу – СРСР, при системі, яка вибудовувала усьому людству „світле майбутнє” і забезпечувала своїм громадянам проходження необхідних етапів комуністичного виховання – від жовтенят до комсомолу, ідеологічне „гартування” у вузах та в армії – „раптом” з’явились „рухівці”?

Постараюсь пояснити.

Але, насамперед, спробуйте чесно собі відповісти – а як би ви хотіли жити сьогодні та завтра?… Якого майбутнього бажаєте своїм дітям, онукам?…

Переконаний, що відповідь залежатиме від повноти усвідомлення того наскільки скористались даром, наданим Господом Богом (якщо хочете – природою), пізнавати, оцінювати навколишній світ не за навіяними стереотипами із тез „Майн кампф”, чи курсів ВКП (б), а відповідно до особистих відчуттів, пережитого, набутого, власних висновків і суджень.

Насамперед, моральних!

Людина, як істота розумна, здатна думати, порівнювати, аналізувати. Зрештою – зобов’язана це робити.

Унікальність людської істоти полягає також у тому, що вона може бути (а може й не бути) обдарована СУМЛІННЯМ – розумінням одвічних загальнолюдських цінностей, моральних засад, які дають можливість відрізняти добро від зла та відповідно діяти у життєвих ситуаціях.

На противагу цим простим, цілком природним істинам, системи тоталітарні – на зразок тієї, яка панувала в СРСР – настійливо „переконують”, що право думати та аналізувати мають лише десь там – на „верхах”.

Зокрема, пересічний член „радянського” суспільства мав жити постійно звіряючи свій життєвий „курс” з курсом ВКП(б), та ще й так, як йому накажуть це робити „згори” – обов’язково ходити на демонстрації, приурочені „годовщинам октября”, одностайно голосувати, схвалювати „мудрі” рішення партії і її вождів, вихваляти „радісне” життя.

І лише так! І не інакше. І лише „одностайно”! Обов’язковий „всенародний” „одобрямс”.

Бо навіть мовчання могло бути розцінено, як „нєсогласіє”: „а кто не с нами – тот против нас!” …

Водночас – поряд з „красивою” бідністю рядових членів суспільства, що здебільшого проводять своє життя у шахтних забоях, біля мартенівських печей, на заводах і фабриках, полях, городах та ланах – існують „вирощені” керуючими партіями „елітарні” контингенти.

Системи живуть своїми „елітами”.

А відноситись до складу „еліти” – це, насамперед, мати доступ до „спец”можливостей.

Зокрема, до „спец”торгівлі …, „спец”обслуговування …, „спец”медицини тощо.

І ще багато чого із такого „спец”, про що рядові члени суспільства навіть не здогадуються.

Перед тими ж, хто, з відомих причин, не потрапляє до числа „елітарних” особин,  постає, здебільшого, небагатий вибір – погодитись та покірно і мовчазно служити, чи – „сумніватись”.

А для того, щоб у голову не лізли „дурні” думки – для „промивання мізків”, служить відповідне ідеологічне виховання.

Бо у суспільстві, де „створюється людина нового типу”, не має місця для „сомнєвающіхся”.

… Для „сомнєвающихся” завжди існують такі „незабудки”, як репресивні органи.

На тлі „блискучих” досягнень тоталітарних систем у розвитку наукових галузей та економічних „досягнень”, які чомусь спроможні забезпечити „дефіцитом” далеко не усе суспільство, а лише його „елітарних” особин, пересічним членам суспільства не бажано висловлювати „якесь” невдоволення, не бажано користуватись цінностями, що можуть поставити під найменший сумнів „вєлікіє достіженія” (наприклад, ха–ха, носити американські джинси) тощо …

Невинний анекдот про престарілого маразматика – компартійного „вождя” може закінчитись „профілактичним” викликом, або й ще гірше …

… За „порядком” пильно стежать невсипущі „очі” і „вуха” партійних „зброєносців” з „відповідних органів”.

Мати власні погляди, думки, позицію, які можуть виходити за рамки усталених системою стереотипів, небезпечно – інакше „колєса вагонниє” можуть „продиктувати” вам шляхи до безкрайніх просторів „нєоб’ятной родіни”.

Наприклад, у СРСР – могло „унєсті” кудись далеко у тундру, тайгу тощо і то зовсім не за романтикою.

Страх ставав невід’ємним супутником життя, своєрідним генетичним атрибутом.

… Наділені інстинктом самозбереження – завжди пам’ятаючи про „незабудки”, члени „радянського” суспільства,  змушені були приймати нав’язані системою правила „гри” і корчити з себе блазнів.

… Для того щоб вижити, вивчитись, працювати …  Для того, щоб не накликати бід і проблем на своїх рідних та близьких.

Жити за власним сумлінням – було небезпечно! Хто ще не забув і пам’ятає?

Щось необхідно пояснювати?

Спеціально, у додатку до цих спогадів, помістив копію „зіпсованого” примірника запиту Нововолинського міському компартії „начальнику городского отдела УКГБ УССР по Волынской области” (див. додаток), який серед багатьох матеріалів, які не встигли знищити, потрапив мені у руки після провалу Пуго-Язовського путчу (як членові комісії із розслідування ГКЧП у Нововолинську).

… І на кожного з нас, незалежно від того, чи ти двірник, чи поштар, чи ти інженер, чи директор підприємства – у „компетентних органах” було заведено „дєло” з „компромєтірующіми даними”…

… І куди б не закинула вас доля на просторах „бєскрайной родіни” – таке „дєло” мало усе життя „ходити” за вами „по п’ятах” та вирішувати не лише вашу долю, але … і долю дітей, онуків …

Будьмо щирими перед собою!…

Особисто для мене все це було не властиво, не природно і … соромно! Накопичувалось до „критичної маси”!

І ось, нарешті!

… „Лєд тронулся”! В СРСР оголошена „гласность”,…„перестройка”…

Так хто ж ми і звідки?…

Народився я 10 серпня 1955 року у місті Нововолинську Волинської області. У цьому шахтарському місті виріс і провів свою юність.

Пізніше, працюючи інженером-конструктором на Нововолинському ремонтно-механічному заводі (Нововолинському РМЗ), я й став „рухівцем”, очолив на заводі осередок, а згодом – на установчій конференції 3 червня 1990 року, був обраний головою міської рухівської організації під назвою Народний Рух України Координаційна Рада м. Нововолинська.

Від часу обрання практично очолював цю організацію по 23 травня 1992 року.

У складі групи нововолинських рухівців був делегатом установчої конференції Волинської Крайової Організації НРУ, яка відбулась у м. Луцьку 19 серпня 1989 року.

На початку дев’яностих, у різні періоди, обирався членом політпроводу Волинської Крайової Організації НРУ, її співголовою, членом Великої Ради НРУ, делегатом 3-го з’їзду НРУ тощо.

Під час перших демократичних виборів у 1990 році також обирався депутатом Нововолинської міської та Волинської обласної рад.

Саме тоді, досить несподівано для мене, й розпочалась моя „кар’єра”.

Так, у травні 1990 року на сесії Нововолинської міської ради був обраний головою комітету народного контролю міста (тоді ще такий був), а у квітні 1992 року  переведений на посаду голови комітету контролю Волинської обласної державної адміністрації. З 1992 року працюю і проживаю у м. Луцьку.

Доповню про близьке, особисте – про те, що змусило думати, аналізувати, порівнювати та обирати свій життєвий шлях.

Мені пощастило народитись, вирости і виховатись в українській родині, коріння якої розкидано на різних берегах ріки Збруч, що до другої світової війни умовно ділила Україну на, так звані – „західну” і „східну”.

Батько – Іван Семенюк, 1923 року народження, родом із селянської родини з села Оздів Луцького району, що на Волині. Основна трудова діяльність батька, до його виходу на пенсію за інвалідністю, пройшла на Нововолинській шахті № 2.

Мама – Антоніна Семенюк (дівоче – Середюк), 1927 року народження, родом з селянської родини з села Вчорайше, колись Попільняського, тепер – Ружинського району Житомирської області. Після закінчення Житомирського фармацевтичного училища – із своєї ранньої юності та до виходу на пенсію, пропрацювала фармацевтом.

… У юні роки я довідався про те, що 7 липня 1940 року – до початку другої світової війни, батька, який на той час був 16-річним школярем-гімназистом, запроторили до ГУЛАГу лише за те, що „при буржуазній” Польщі, до складу якої на той час входила Волинь, він навчався у Луцькій українській гімназії (ЛУГ).

Очевидно, для „визволителів” зі сходу, які прийшли на зміну польській владі, цього було цілком достатньо для того, щоб „зараховувати” до списків „ворогів народу”.

… Не вписувався в необхідну партії „систему координат” … Як і мільйони інших!

Вагомою „правовою” підставою для такого „зарахування”, а згодом і вироку „найгуманнішого” суду – за яким неповнолітній юнак отримав вісім років ув’язнення у таборах – стала знайдена енкаведистами під час обшуку книжка Юрія Горліс-Горського „Холодний яр”.

Один із спогадів батька про пережите опубліковано у книжці „Українська гімназія в Луцьку. Спогади.” (Медіа, Луцьк – 1998 рік).

А скільки їх – цих спогадів, не опубліковано, скільки забрали з собою в могили наші батьки?!

Вже пізніше – понад як у пів століття після згаданих вище подій  -  книжка Горліс-Горського „Холодний яр” була офіційно перевидана і надійшла у продаж.

Ще й сьогодні згадую як батько, даруючи мені один з перевиданих у 1994 році примірників цієї книги, з біллю і гіркотою згадував особливу її для нього ціну – смертельне поранення у спину, при спровокованій під час обшуку втечі, та вісім років ув’язнення в таборах під Ухтою.

Можна лише уявити, що якби цей арешт відбувся дещо пізніше то ціною розплати юного гімназиста за його літературне захоплення могло стати місце у братській могилі поблизу колишньої Луцької тюрми.

Бо – на початку другої світової війни, до приходу у Луцьк німецьких військ, в’язнів цієї тюрми, як і усіх інших волинських (і не лише волинських) тюрем, енкаведешні „визволителі” встигли по звірячому знищити 23 червня 1941 року.

А скільки людських доль і життів було „перекреслено” саме таким чином?

Ще й сьогодні, на вісімнадцятому році після проголошення незалежності України, не знаємо достовірних, трагічних „цифр”.

Чому? Чому так повільно і аж занадто скромно сьогодні виринають на світ правдиві  уривки із таких трагічних, неоголошених сторінок.

Хто був покараний за ці злочини? Чи може хтось вибачився?

Зупинімось, озирнімось навколо себе, подумаймо, проаналізуймо!..

… У дитинстві я із своєю сестричкою Мирославою, доки ще жила наша бабуся по мамі – Катерина Середюк (дівоче – Колодяжна), щоліта гостювали у бабусі на Житомирщині і неповторна краса як материнського, так і батьківського, рідного краю з його простими, роботящими, чудовими людьми та мальовничими краєвидами, увінчаними садками, назавжди стала часточкою моєї душі.

Пам’ятаю – у простій бабусиній оселі – хатинці з глиняною долівкою, під святими образами у вишитих рушниках, велике фото мого нині покійного дядька Ананія Середюка.

Це було фото молодого юнака у військовій формі радянського льотчика довоєнного зразка. Очевидно, сфотографувався курсантом ще до війни, після закінчення військового училища.

Мама  розповідала мені, що це фото „пережило” так усю війну.

І, навіть під час окупації, рука чужинського вояка не осмілилась піднятись на цю бабусину (материнську) святиню.

І ледь помітний рубець на красивому усміхненому обличчі дядька.

І ще згадується вечірня молитва бабусі – „… за усіх воєнних і усіх полоненних…”.

І ці слова з бабусиної молитви – „…за усіх…”, чомусь глибоко запали у мою душу.

… Мама розповідала, як під час війни над селом було збито німецький літак і двоє, ще зовсім юних хлопчаків – німецьких пілотів, потрапили до полону…

Тимчасово, їх поранених та зболених утримували у приміщенні сільської школи…

… Наших простих сільських жінок – МАТЕРІВ не навчали гуманізму у школах та вузах, але ще й досі пам’ятні бабусині слова: „… а що, коли й нашого ось так підіб’ють десь на чужині? То може і там знайдеться якась добра людська душа…”

І як не сутужно було, але спакували що могли з їжі та, за наказом бабусі, мама віднесла пакуночок до школи для полоненних.

Розповідала мама, яку вдячність бачила в очах цих німецьких хлопців, кинутих, як і наші, в жахливі жорна війни і … сльози.

… А дядько повернувся з фронту, з війни – живий та здоровий, з бойовими нагородами, без поранень пройшовши пекельні дороги війни.

І закінчились ці дороги для нього у колишньому німецькому Кенігсберзі.

… Чи всі матері дочекались своїх синів із того страшного протистояння за розподіл світу двох самих нелюдських, жахливих тоталітарних систем?

А той рубець на обличчі дядька?…

Ні, не з фронту був той рубець – не з війни.

Як розповіли мені пізніше (бо довго не можна було про це говорити) – залишився цей рубець від удару, що розсік дитяче обличчя … Пам’ятка …

Пам’ять про страхітливі голодні 1932-1933 роки, коли запопадливі активісти (не німецькі) видирали з дитячих долонь останній вузлик із рятівним зерном.

… Ось так – з таких епізодів, з розповідей мами я й довідався про голодомор на врожайних землях південної Житомирщини … Про те, як з острахом збирали у полі колоски, що залишились після жнив, та якою жахливою могла бути ціна розплати за ці „тяжкі злочини”.

А мовчазними свідками найжахливішого в історії людства геноциду є ще й досі безіменні поховання на сільському кладовищі.

І ці розповіді мами доповнювалось спогадами батька про те, як бабуся Ганна (батькова мама), десь приблизно у ті ж часи, отримала лист від своєї рідної сестри Марини з Вінничини.

А у тому листі благання – вислати хоча б житніх сухарів, щоб порятувати сім’ю від голодної смерті.

Саме тоді, на Волині, яка перебувала під владою „буржуазної Польщі”, на полицях продуктових магазинів виставлялось борошно найвищого ґатунку, привезене з Радянського Союзу (розфасоване у мішки з гербом СССР).

Кому ж могло спасти на думку, що десь там – на родючих чорноземах Великої України, можуть люди вмирати голодною смертю?

І вислала бабуся Ганна посилку.

Та дуже журилась по тому, що в тісто до печива, яке спекла і вклала до цієї посилки, не добавила шафрану. Що ж це за тісто таке без здоби?!…

… А, через якийсь час, повернулась та посилка з поштовою відміткою вузлової станції Здолбунів, а на ній по діагоналі … червоним олівцем: „Отказались. Не нуждаются!”

Ось так!

Ще один „рубець”!

Страшний „рубець” червоним „олівцем” по наших душах!

Чому саме тоді – у 1932-33 роках, коли США визнали Радянський Союз, весь світ мовчав! Ніби й не знав нічого? А може не хотів і не хоче знати?

… Інтереси? Так звані – „економічна” і „політична” доцільність?

І даремно у серпневі дні 2008 року Президент Грузії Михайло Саакашвілі гриз свою краватку, сподіваючись на якусь реальну допомогу від „МЕРКЕЛЬтильного”  Заходу, який „заПУТався” у російських газових тенетах.

Очевидно так було і тоді  у 1932-33 роках – коли від голоду (і не лише від голоду) вмирали мільйони українців.

Адже у період „економічної депресії”, яка тоді вразила „цивілізований” і „демократичний” Захід, комусь було надзвичайно вигідно отримувати дешеві ресурси, зокрема хліб, а взамін – продавати технологічне обладнання.

І не мало жодного, зокрема – морального значення, звідки походить той хліб, яка його кривава ціна.

І не мало жодного значення для яких „мірових революцій” буде використано продане взамін технологічне обладнання.

Якою жахливою була розплата!

А скільки мільйонів людських життів пізніше забрала друга світова війна?

Бог карає!

Гей! Де ви, гуманісти цього світу?!

Хто з вас розповість мені сьогодні про те як склалась доля часточки моєї родини з Вінничини -  Марини, Тимофія Мощенків, їхніх дітей?!

Як склалась доля мільйонів моїх співвітчизників – українців, яких цинічно замучили голодом? Кого судили за їхні жахливі муки?

Тож хто і коли скликатиме суд у Нюренберзі, чи Гаазі, щоб надати усім цим злочинам належну оцінку у світовому масштабі? Хоча б оцінку моральну!

Бо хіба не злочин перед людьми, перед пам’яттю невинно убієнних мільйонів українців, за злочини вчинені проти усього людства – судити вибірково?!

Хіба це не різновид Голокосту? Тільки нашого – українського…

Очевидно, що суд цей таки має колись відбутись, але бояться його … та не тільки у Москві.

… Ось так – не лише зі сторінок історій ВКП (б), пізнавав я трагічні сторінки історії України. Ті сторінки, про які у недавньому тоталітарному суспільстві небезпечно було говорити, … навіть пошепки.

… Від найближчих і найрідніших мені людей, з їх розповідей … А вірив і вірю їм більше ніж усім „краткім” і не „краткім” курсам з історій ВКП(б).

Згадуючи події, які відбулись у кінці 80-их – на початку 90-их років минулого століття, сьогодні цілком підтверджую своє усвідомлення того, що Волею Провидіння українському народові випав черговий історичний шанс для порятунку себе як нації.

І шанс цей – це утворення власної національної української правової (демократичної) держави!

Потрібні приклади щодо сучасних Англії, Франції, Ізраїлю, чи … Барбадосу?

І саме тогочасний перебіг суспільних процесів та отримані таким чином  „відповіді” привели мене в „РУХ”.

„… Який, у чорта, днів бадьор,

Коли ми крила поламали

У леті марному до зорь …

… І гнів, і муку неозору,

Співаю я в ці дні ганьби,

Коли лакеї йдуть „угору”,

Й мовчать раби.

… Коли розходяться з словами

В розгоні страшному діла …”

В.Сосюра. З поеми „Мазепа”

На руїнах СРСР

Пригадується ось такий – досить типовий для епохи побудови „світлого майбутнього” – епізод.

… Луцьк. СРСР. Середина січня 1991 року.

В актовому залі колишнього будинку „політпросвіти” (тепер приміщення історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки) відбувається обласний день депутата.

„Народні обранці” різного рівня і статусу – від депутатів сільських рад до депутатів Верховної Ради СРСР – порядком 500 осіб, зібрались у залі для обговорення якихось  „насущних” проблем.

Був присутнім і я – депутат „рухівець”.

Час проведення цього заходу співпав з днями жалоби і поховань литовців, яких озброєні до зубів десантники силою багнетів і прикладів, а також „закатуванням” танками і бетеерами в асфальт на площах і вулицях Вільнюса, вчили „любіть совєтскую родіну”…

Під час проведення цього заходу один з моїх колег депутатів – Євген Шимонович, встав та запропонував вшанувати пам’ять усіх полеглих хвилиною мовчання (серед загиблих виявився також один десантник).

Пам’ятаю – на увесь зал із 500 „найдостойніших”, нас встало лише чоловік 15-20.

„Хвилина мовчання” наповнилась диким гигиканням, тупотінням, блюзнірськими вигуками, свистом…

Колишній депутат Волинської обласної ради Борис Бусловський у статті „Не поступились принципами. Якими?” (газета „Народна рада” від 23.01.1991 року № 7) написав: „Прикро і … страшно, шановні колеги. Депутат обласної ради І.І.Семенюк, який сидів поруч, коротко, в два слова, зробив резюме: приречене суспільство. Дай, Боже, щоб він помилився!”

Коли сьогодні зустрічаю тих „свистунів”, що займають „теплі” посади та на лацканах своїх піджаків, замість марксистсько-ленінських атрибутів, носять вже значки „демократичних” партій, цілком усвідомлюю – чому маленька Литва, з її порівняно скромним потенціалом, виборовши свою державну незалежність, вийшла на той недосяжний для України рівень, зокрема – вже є членом європейської спільноти.

А коли ті ж таки „свистуни-прагматики”, у світлі рамп телекамер і фотооб’єктивів, прилаштовуються із свічками в руках перед олтарями храмів (чомусь здебільшого перед виборами), то здається мені, що не до Господа Бога вони йдуть із щирими молитвами… Це вони „піаряться” так… Це вони знову вишукались у черги за нашими голосами…

І так – від виборів до виборів!…

І коли ті ж, або їм подібні, „свистуни-прагматики” (іноді у вишиванках), вирячивши очі, кладуть на груди руку при звуках Гімну України, то переконаний, що у них це просто рефлекторний рух – притримати „конверт” у кишені … Щоб, бува, не випав …

Доповню цю картину стагнації таким прикладом із пережитого.

… В зв’язку з черговим розчаруванням новою владою та деякими її представниками – кар’єристами, корупціонерами та донощиками, вже у новий „помаранчевий” період – у квітні 2006 року, припинив державну службу за власною ініціативою.

А у відповідь – 15 грудня 2006 року, посадовцем – обов’язком якого є „забезпечення державної політики у сфері державної служби”(!!!), на мене було „оформлено” і направлено у Київ в Головне управління державної служби України донос. Із змісту цього доносу виникає, нібито я був невідповідним державним службовцем і що саме це й стало причиною мого звільнення. Простіше кажучи, через вісім місяців після звільнення мене підвели „під статтю” з трудового законодавства …

Деякі „товариші” з радістю скажуть: „Вот! Наканєц то! Так тєбє й нада – „руховская …”. Ну, праявіл чєловєк бдітельность. У нас же раньше уся вєлікая страна імєнно на такіх доносах і дєржалась” …

Але чомусь трапилось так, що саме у цей період – який у доносі було озвучено періодом моєї службової невідповідності – „за багаторічну сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків” – у Києві вручили мені державну нагороду (Почесну грамоту Головного управління державної служби України).

Не пригадується також, щоб мене коли-небудь звільняли з роботи „за статтею”. Мало того – за місяць до звільнення, ще й до кадрового резерву зарахували … на  посаду, яку зараз займає донощик. Поясню, що сам лише факт зарахування до кадрового резерву на вищу посаду мав би повністю засвідчити усю нікчемність і підлість донощиком написаного, зміст чого тривалий час від мене старанно приховувався.

Ви вбачаєте якусь правову логіку та логіку взагалі?

То може це таке забезпечення державної політики у сфері державної служби?

Пізніше донощик, який отримав вищу базову „музичну” освіту, виправдовувався тим, що у мене, ніби-то … не та освіта.

Дійсно. Я закінчував технічний вуз у якому навчали, що істини очевидні, зокрема ті, які обґрунтовані математично (науково) – доведень не потребують.

Наприклад: 2 х 2 = 4.

У наших усталених розуміннях – колесо кругле. Крапка!

Дехто заперечуватиме, що існують методики та формули за якими, при бажанні, можна довести, що цифра „чотири” – це та ж таки цифра „п’ять”, а, іноді – у певних технологіях, використовуються колеса еліпсоїдної, ромбічної та інших форм.

Саме за ось такою „еліпсоїдною” логікою мені й „роз’ясніли” усі „нєпоніманія тєкущего момєнта”.

І як Ви думаєте – хто ж „раз’яснял”?

Правильно… Пізнавайте!

… Ходять … на „службу”, … „судять”.

Деякі навіть „проффесорять” – „навчаючи”, „виховують” молодь, зокрема у вузах – про те як боротись з корупцією! А при слушних нагодах (здебільш на екзаменаційних сесіях) – „штовхають” студентикам книжне „фуфло” із своїми автографами. „Копійка капає”!…

Спіть спокійно „товаріщі” з Головдержслужби!

Спіть спокійно і ви типова представнице нашої сучасної луцької міськрайонної „Феміди” – Лолітто Володимирівно!

Може це не зовсім по християнськи, але іноді подумайте – чи замість ікон, які вивішені на стінах ваших службових кабінетів, не варто було б повісити самурайські мечі для „харакірі”.

… Щоб інколи нагадували про честь і гідність… Ваші…

Можливо, десь там – поміж „баночками з ікрою”, пощастить віднайти  якісь залишки з цих чеснот … Та чи допоможуть вони вам по справжньому зрозуміти, що таке честь і гідність?..

Ось, якби трапилось усе це десь у епоху „развітого соціалізма” – то, думаю, хоч якось було б „понятно”.

…А тепер – „… дивлюсь я …” на Тризуб, що викарбуваний на державній нагороді, яка була мені вручена – „… і думку гадаю …” , а що – якщо „усе це” мені … просто „мерещиться”?

І так, чомусь, за державу …- „обідно”!

Бо не заради нагород, орденів і медалей і не заради „портфелів” …

Переконаний, що не гоже паскудити нагороди з державними символами та вручати їх недостойним, не вартим того особам.

Не можна допускати такого в державі за яку ти боровся, ризикуючи „власною шкірою”.

І відіслав … туди звідки вручили.

І що Ви думаєте?

Знову прислали. Та ще й написали, що: „Закону такого немає щоб повернуті нагороди приймати”!

… „Поскаржився” якось у приватному листі родичам з Луганщини (і там у мене є рідня) – вони чомусь завжди відносились до мене як до „чудака”.

Зокрема тоді, коли ми з ними стояли по різні боки „барикад” в часи помаранчевого Майдану.

А мені у відповідь: „Тю, чудак! Так ти хоть на Майдані із своїм сином стояв у ті перші ночі, коли ще могли вальнути „сапєркою” по лобі. А у нас тут давно вже такими „наградами” усіх „пісуарівців” понагороджували. Це, мабуть, за те, що вони нас за „водку” та за 200 гривень на „антимайдани” агітували”.

… І ось, нарешті, позбувся цієї державної нагороди – саме її я й віддав Загреві Борисові Юхимовичу в оргкомітет з підготовки та відзначення в області 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову

Хай має … до свої окремої думки.

Лише я, Борисе Юхимовичу, чомусь аж надто довго чекав на Вашу „окрему думку” з приводу результатів перевірки Вашого ж таки запиту, який на початку 2005 року, Ви, будучи ще Народним депутатом України, внесли на розгляд до Верховної Ради.

А стосувався цей запит ситуації у Шацькому районі, де тривалий час „роздерибанювались” наші волинські дорогоцінні природні ресурси, зокрема – землі й ліси Шацького національного природного парку.

Навіть, у епоху „злочинного кучмізму”, цьому злоякісному „явищу” надана була хоч якась правова оцінка. Зокрема, Л.Кучма, як Президент України, видав відповідний Указ.

До речі, Указ Президента України від 11 листопада 2004 року № 1396/2004, як нормативний акт, чинний і на даний час. Його досить легко відшукати в Інтернеті (див. додаток).

І матеріали я Вам відповідні надав і пояснення (див. додатки) …

… А „дерибанщики” …  знову при посадах, але вже – при „помаранчевій” владі!

За які „шиші”?

… Аж, через пару років після того як вручив я матеріали своєї перевірки і пояснення, читаю на сторінці 4 газети „Волинь – нова” від 18.03.2008 № 30 у рубриці „Коридори влади” статтю А.Грицюка „Злодійські схеми строку давності не мають”, а там таке:

„… Для прикладу, всі знають, що прибережна територія Шацьких озер практично давно поділена. Основними фігурантами при розподілі землі (я називаю їх „головними землемірами”) були Столяр і Бондар. Все це робилось з подачі голови РДА Леоніда Кислюка, який мабуть вважає себе місцевим князьком. Всі знають і розуміють, що навколо унікальної перлини України – озера Світязь – ведеться безсистемна забудова. Вони побудували собі там вілли і тепер хочуть за державні кошти зробити каналізацію та вирішити інші питання …” тощо.

Не знаю хто такий отой Столяр. А Бондар? …

Боже! Та це ж наш колишній начальник обласного „помаранчевого” штабу „Національного порятунку”, який закликав нас на майдани – „Бандитам тюрми!”!

І … колишній губернатор Волинської області!

Так ось звідки взялась вона – ота моя „службова невідповідність”! Так ось вони витоки „джерел” доносу!

… Якщо з цього приводу у Вас, Борисе Юхимовичу, також є „окрема думка” то поясніть її хоча б членові Національної спілки письменників України панові Лазаруку Віктору Антоновичу, якого завжди боліла доля неповторної перлини нашого краю та який входить до оргкомітету з підготовки та відзначення в області 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову. Поясніть її громадськості та Вашим однопартійцям „правонаступникам РУХу” – членам Української Народної Партії.

… Звичайно, якщо вони не колишні члени облспоживспілки, або ще не подались у радники до Президента, чи у пошуки посад до якогось балого-крілячого „ЄЦу”.

Ех, „ребята” – наша сучасна „еліта”…

Наводжу ці окремі „штришки” не випадково.

… Ось так, у наш цікавий історичний період, на своїх „рівнях” пізнавав і зблизька спостерігав процес зародження та становлення нової українсько-„компрадорської” буржуазії. І цей процес супроводжувався такою ж моральною деградацію певного кола осіб з числа високопоставлених політиків і чиновництва, „дерибанами” національних ресурсів, „прихватизаціями”, „кришуваннями”  тощо.

В цих умовах мав можливість самостійно оцінювати моральний рівень певних  „елітарних” особин, з числа тих, кого ще й досі вважають ледве чи не національними героями.

Повірте, у багатьох випадках, „моральний” рівень таких особин сміливо можна було оцінювати за „уровнем колхозной канализации образца 1913 года” (в часи СРСР – усі визначні досягнення і здобутки, чомусь вимірювались саме за „шкалою” 1913 року).

…І „сяючі німби”, злітали у моїх очах із „святих” голів зі швидкістю спортивних дисків над олімпійськими стадіонами.

„Бійтесь данайців, що дари Вам приносять!”…

Є такий простий „технічний” метод – поєднуєте отримані експериментальним (життєвим) шляхом „точки” та „штрихи” і отримуєте „графік”, що відображає (характеризує) певний закономірний „процес”.

Ось чому Україна, маючи усі необхідні державницькі атрибути: парламент – Верховну Раду, Уряд, Нацбанк і власну валюту, армію, судову владу, правоохоронні органи і, навіть … Президента – має один з найвищих у світі показників рівня корупції.

У світовому масштабі саме цей рівень і характеризує рівень моральної деградації нашої владної „еліти” …

Ось чому я й пішов у 2006 році з такої „політики” та з такої „державної служби”!

Маю надію, що назавжди!

Чому? Здогадайтесь з двох разів.

… Як на мою – непрофесійну думку – сьогодні необхідно розпочинати будувати державу з того щоб повністю переглянути усю „приватизацію” проведену за вісімнадцять років незалежності та повернути у державну власність украдене.

Але для цього, насамперед, необхідно „відділити владу від бізнесу”, позбутись корупції у владі, яка є найстрашнішою загрозою для незалежності держави.

… Тоді, замість політичної тріскотні і „говорильні”, по справжньому запрацюють необхідні соціальні програми, зокрема – з’являться нові робочі місця, підвищаться зарплати і пенсії, зросте реальний рівень життя.

… І не сумнівної якості зарубіжним крамом наповнюватимуться полиці наших магазинів …

… А на екранах нашого вітчизняного кінематографу, замість низькопробної фільмпродукції, з’являться національні фільми, які мають зацікавити, насамперед, молодь – фільми про національновизвольну героїку доби козаччини, боротьби УПА, про Голодомор, як ось – „Марія” Уласа Самчука, … „Жовтий Князь” Василя Барки …

… І тоді не будуть „перекидатися в гробах” убієнні московитами батуринці – колишні мешканці гетьманської столиці.

Бо не з украдених коштів, не за недоїдки, кинуті із злодійського „олігархічного” столу, мають відновлюватись і будуватись в Україні святині і пам’ятні меморіали!

… Сьогодні – у результаті вісімнадцятирічної „перестройки”, Україна з її новими державницькими атрибутами опинилась і продовжує жити … на руїнах СРСР.

Не у тій державі живемо… Ще не збудували!


Вставайте батьку!


Вставайте батьку!… Гляньте – ожила,

Воскресла з праху, з попелу, з нічого

Земля моя… А значить – то дійшла

Молитва Ваша до самого Бога!

Ясним серпанком світяться гаї,

Поля шумлять, тече старий Славутич…

Садки вишневі, верби, солов’ї…

Воскресніть й Ви, щоб знову їх почути.

Воскресніть, батьку! Ми уже не ті…

Уже встають потоптані святині…

Дивіться – он Тризуб на висоті

І на вітру знамена жовто-сині!

Давила нас віками темна ніч

Та раптом, мов в сліпих прозріли очі

Й згадали ми – жива Козацька Січ

Та скинули тягар одвічний ночі!

Сергій Новиков

м. Нововолинськ, 1990 рік


Ми йшли за покликом свого  сумління…

Народний рух – це не просто організація. Це той величезний духовний порив, який у прагненні до позитивних змін об’єднав мільйони моїх співвітчизників. Саме це прагнення і вилилось згодом у певні організаційні структури.

Народний Рух України („НРУ” або просто „РУХ”) розпочинався в Нововолинську у 1989 році у виробничому середовищі – з первинних осередків, які виникли у на виробничому об’єднанні „Оснастка” та первинного осередку, який виник на Нововолинському РМЗ.

У назві організації не випадково було вжито вираз Координаційна Рада.

Суть у тому, що керівництво (координація діяльності) усієї міської „рухівської” організації здійснювалась колегіально. До складу організації, що на початках її виникнення мала статус громадсько-політичної, входили також представники інших громадських та політичних організацій, які, не зважаючи на різні суспільні напрямки, утворювались і діяли у місті, а кінцевою метою діяльності яких була побудова правового демократичного суспільства. Як ось – міського товариства української мови, першого міського осередку УРП, що виник на базі колишнього міського осередку Української Ґельсінської Спілки, тощо.

Це сприяло масовості і значно полегшувало координацію спільних зусиль.

Зазначу, що на початку 50-их років минулого століття Нововолинськ, як шахтарське місто, будувався (створювався) як своєрідний економічний форпост радянського зразка і, згідно стратегічних задумів „керуючої та спрямовуючої” – мав відігравати в аграрній Волинській області своєрідну роль „інтернаціоналізованого промислового басейну”.

Це обумовлювало ряд специфічних умов щодо діяльності у Нововолинську „рухівської” та, як дехто з „доброзичливців” називав на початках – бандерівської, організації.

В цілому ж, історія виникнення і діяльності цієї громадсько-політичної організації, низової регіональної ланки Народного Руху України, яка входила до його структур за тогочасним принципом побудови „знизу – до гори”, є досить цікавою та своєрідною.

Ця історія вимагає свого окремого висвітлення і, нажаль, не зможе вкластись у скорочені варіанти біографічних кшталтів.

„Закономірним” фіналом у завершенні „революційної” діяльності Народного Руху України Координаційної Ради м. Нововолинська, як організації, що мала статус громадсько-політичної, стало незаконне закриття у 1994 році її банківського рахунку, знищення печатки та виключення з НРУ, який перетворювався на партію, спочатку її засновників і першопрохідців, а потім – і всієї організації (див. додатки).

Чинились потужні спроби відібрати в організації приміщення і майно. Здійснювалось це під егідою колишнього (тогочасного) керівництва Волинської Крайової Організації НРУ.

У хід запущена була уся „важка артилерія” – міська влада, міліція, прокуратури і суд.

А перед цим аналогічна „газонокосилка”, у тій чи іншій формі, вже пройшлась майже по всіх районних рухівських організаціях області.

Нововолинськ залишався останнім „бастіоном” …

Ось такий красномовний факт.

З ряду судових рішень виникало, що організація, є „незлегалізованою”.

І це – всупереч чинному рішенню виконкому Нововолинської міської ради від 14.06.90 р. № 161 (див. додаток).

Тобто, всупереч реальному і правовому стану справ, Народний Рух України Координаційна Рада м. Нововолинська, як юридична особа та правовий суб’єкт – судовими рішеннями визнавалась неіснуючою.

І тут таки – за іншими рішеннями цих же судів – на цю ж таки „неіснуючу” організацію накладались штрафи.

При цьому, жодна із скарг, внесених у вищі судові касаційні інстанції нашої „правової” Української держави, так і не змогла спричинитись до спростування абсолютно безглуздих, з правової точки зору, нісенітниць.

У судах, особливо „наших”, можна виправдати та довести усе, що завгодно! Для цього лише треба мати відповідний „елітарний” статус та надійний „ресурс”…

„А судді хто?!” Вони й надалі ходять на судові засідання у мантіях з державними символами, судять, виносять судові рішення, ухвали, вирішують долі людей, живуть у своїх віллах, їздять на престижних іномарках – „наколядували” …

Так само, як і їхні загальновідомі колеги з Львівського обласного адміністративного суду (колеги пана Зварича), яких навіть „зафільмовано” було в процесі внесення хабарів до суддейського „общака”.

Даремно!

Шановні мої дорогі співвітчизники! Ви можете уявити собі будь яку правову державу з такою владою! Зокрема – судовою владою.

Про окремі фрагменти „сценаріїв”, проведених в організації „чисток”,  можна довідатись з книги Зосима Колбуна Нововолинськ: новітня історія 1989 -1999.

Відразу ж зазначу, що у своїй тогочасній наївності та безмежній довірі до керівництва КО НРУ, як колишній член його політпроводу і створеного цим політпроводом своєрідного карального органу – на зразок відомих „трійок” – спочатку також приймав участь у розправах над неугодними обласному керівництву рухівцями.

… Ніхто не застрахований від власних помилок.

Простіть мені, хлопці! Якщо зможете!

… Зокрема, перші волинські рухівці, справжні патріоти – Захар Соколв’як з Любомля, брати Олег та Віталій Кушніри з Локачинського району …

Бо, власне таким чином – з 1993-1994 років, НРУ почав набувати партійної іпостасі і „перегруповуватись” за новим принципом побудови „з гори – до низу”.

Вірніше, так стала утверджувалась певна частина його „елітарної” верхівки.

А той – перший НРУ, що зародивсь на хвилі загального народного піднесення та діяв у Нововолинську, Волині і в Україні у статусі громадсько-політичної організації, припинив своє існування так і не виконавши основного свого завдання щодо – „…докорінних змін у суспільстві…” (див. Програму НРУ від 1989 року).

Вважаю те, що відбулось у Нововолинську і на Волині не є якоюсь локальною, місцевою ситуацією. Це характерно для усієї України.

Суть у тому, що з 1993 року у дію вступив новий Закон України „Про об’єднання громадян”, за яким існування об’єднань громадян у статусі громадсько-політичних організацій – не передбачалось.

Ось, що власне й стало першопричиною, подальших розколів – виникнення „рухів” всенародних, „всенародніших”, НРУ (партії), УНП тощо.

І, з 1993 року, відповідно до чинних правових норм, НРУ, як організація громадсько-політична, втрачав право на своє існування.

Згодом відбувалась підміна понять, що тривалий час супроводжувалась боротьбою цілого ряду цих партій „правонаступників” за назву, яка, на той час, вже стала легендарним „брендом”.

А цей „бренд” так вабив багатьох політичних авантюристів.

І то не лише „політично”, а й – комерційно …

Політика, влада, гроші та „бізнес” злились, змішались …

Гірка реальність підмінила красиві гасла.

Реальний приклад? Прошу!

Якщо зможете – спробуйте відшукати в архівах газету „Віче” від 5 січня 1995 року. Там була опублікована стаття „Кому заважає Ігор Семенюк?”.

Текст цієї статті було затверджено радою НРУ Координаційної Ради                   м. Нововолинська.

Якщо ж не зможете, то – ось, одна коротенька витримка:

„Якщо ж цікавий читач візьме до своїх рук ще одну газету „Народна справа”   № 28 від 15 липня 1994 року (видана була досить солідним тиражем – понад 23 тисячі примірників та безкоштовно розповсюджувалась по Нововолинську, Іваничівському і Локачинському районах), то на ст. 1 і ст. 4 вирине ще один досить знайомий образ одного із відомих на Волині „реформаторів”, що колись очолював відділ зовнішньоекономічних зв’язків облвиконкому, а на виборах до парламенту ішов під „прапорами” НРУ. Цікавим коментарем до його „реформаторської” діяльності, яка нині продовжується на посаді генерального директора концерну „Волинь” (Нововолинська філія ВКФ „Макропол”) і кількох СП, які також досить промовисто озвучені МАКами – „Андро – мак” та „Пол – мак”, міг би стати невеличкий, але промовистий фрагмент аналізу імпорту та експорту товарів через Волинську митницю за січень – травень 1992 року. Процитуємо його дослівно: Так, виробничо-комерційна фірма „Макропол” експортувала в Польщу 92 тонни прокату сталевого та чорних металів, 12 тонн металевої сітки, 4 ангари, всього на суму 38,7 тис. доларів. Імпортовано цією ж фірмою за цей період – в обмін на метал, маргарин та тканини із штучних волокон на суму 1,5 тис. доларів. Прокоментуємо лише, що скільки тонн листового прокату, який необхідно було ліцензувати не в області, а в Києві, становлять ті „4 ангари”, поки що залишається „комерційною” таємницею. Однак, сума в 37,8 тис. доларів, в яку було оцінено названий „товар”, за який нас ощасливлено маргарином та тканинами із штучних волокон на суму аж в 1,5 тис. доларів може викликати великі сумніви не лише у фахівців, особливо, коли співставити вказану вартість з діючими на даний час демпінговими цінами.

Знаючи реальну ситуацію, можемо повідомити, що сьогодні поля волинського бізнесу густо засіяні „маками” та їм подібними „квіточками”, які вирощувались в сановних кабінетах високопоставлених чиновників. Наша область віддавна вже перетворюється в своєрідний інтерпорт для чужих держав, які збувають нам не лише маргарин, а й токсичні речовини, які, зрештою, згідно „компетентних” аналізів, настільки „безвредні”, що їх можна, виявляється, намазувати на хліб замість маргарину”…

Відразу зазначу, що наведений вище газетний фрагмент має пряме відношення і до того економічного „мору”, який Україна переживає й сьогодні.

„Реформатори”, „криза”…  Що це – сьогодення, „Контрабанді стоп”?

Ні – це з 1992 року.

Це „краплинка” з того „моря”, в якому – у напрямку „дранг нах вест”, лише з Волинської області „безслідно” зникли тонни таких стратегічних матеріалів як алюміній, мідь, титан і … навіть платина.

Що це – „золото партії”, чи звичайнісінький „дерибан”, прикритий гаслами про незалежність? А може і те й друге!

А „паралельно” надалі триває процес пошуку кредитів та іноземних інвестицій для „оздоровлення” економіки незалежної Української держави, особливо у період „кризи”!

А куди ж поділись оті загальновідомі 20 мільярдів доларів США за реприватизацію „Криворіжсталі”, які мали надійти до державної скарбниці восени 2005 року?

Чи коли-небудь довідаємося про це від колишнього Міністра фінансів В.Пинзеника?

Чи не за це ми мерзли на Майдані?

Тож, не випадково у додатки до цих спогадів потрапила одна рухівська листівка, у якій наведено показники економічного потенціалу України напередодні розпаду СРСР (див. додаток).

Розпад імперії, за принципом – „Запад нам поможет!”, супроводжувався ось такими „дерибанами”, внаслідок чого нещадно розтринькувались дорогоцінні економічні  ресурси України.

А згадана вище, у витримці з газетної статті, особа – „реформатор”, один з тих, хто мав безпосереднє відношення до такого „бізнесу”, та – у 1994 році „пробивався” до парламенту України по Нововолинському виборчому округу № 68 … під егідою „оновленого” НРУ (партії).

Оскільки, вказана кандидатура „реформатора”, якось не вписувалась у стереотипи першої нововолинської рухівської організації (НРУ Координаційної Ради  м. Нововолинська), то й розправа не забарилась.

Ось, власне, чому відбулось виключення з лав НРУ цілого ряду рухівців першопрохідців, а згодом – усієї організації, про що вже було сказано вище.

Не підтримали „необхідну” кандидатуру!

Так нами почали торгувати у роздріб – по одинці, та оптом – цілими організаціями.

Так, у своїх партійних прагматичних діяннях, дякували нам наші  „керманичі” за святі, патріотичні пориви. Текст ухвали Центрального Проводу НРУ від 18.11.1994 року – див. додаток.

Не знаю, хто готував текст цієї ухвали, але, прочитавши її пункт 1, раптом уявіть собі такий правовий „феномен”:

Наприклад, через сто років  – у 2109 рік, Центральний Провід якоїсь, практично вже іншої організації, винесе свою „ухвалу” від 2109 року про те, що НРУ за перебудову (який був створений у 1989 році) створено всупереч статутові цієї новозареєстрованої партійної організації, якою й виноситься така „ухвала”?

Відразу не „вкладається”… Але якщо подумати?

Чи не безглуздя?…

А перед тим, як прийняти ось таку безглузду „ухвалу”, хоча б когось від Координаційної Ради НРУ м. Нововолинська  запросили б та заслухали …

І все ж, хочу подякувати Олегу Петровичу за своє „просвітління”.

… Якось, пізніше, за чашкою кави, згаданий як „реформатор” – Киричук Олег Петрович пояснив мені – тоді ще наївному „рухівцеві”, основні тези виборчих кампаній. На кшталт: „важливо не те, як виборці проголосують, а як порахують їхні голоси” та, що необхідно зробити – щоб голоси були пораховані „правильно”.

Одночасно, як старому доброму знайомому, розповів „по секрету” –  у що, в поході за депутатською недоторканістю до Верховної Ради України, обійшлась йому „політична” підтримка тодішньої партійної рухівської номенклатури, зокрема – обласної.

І ось, у пам’яті знову зринає виборча кампанія літа 1994 року …

… Приїзд до Нововолинська, на замовлення Олега Петровича, відомого „рухівського” „фюрера” обласного штибу … Провокації …

… Влаштування „вистави” щодо виключення мене з „руху” …

… „Рухівська” активістка – „кореспондентка”, яка під час „інтерв’ю”, розпитуючи про „кадебешне” минуле, „ніжно погладила” мене долонькою по „морді”, а тепер радить мерові Нововолинська „как воспітивать” бездомних собак.

… Майже детективна історія з колишнім майором СБУ Василем Вознюком тощо.

До речі, а де ж зараз О.Харченко?.

… А!!! Він і надалі редагує „Народну Справу”!

Цікаво, а чому ж і його не включили до складу оргкомітету з підготовки та відзначення в області 20-ї річниці створення Народного Руху України?

Включили ж туди „маестро” (це зі шпальт газети „Народна справа”), начальника управління державної служби Головного управління державної служби України у Волинській області, нашого видатного краянина – політолога пана  Малиновського.

Могли б організувати обмін досвідом.

Пам’ятаєте, „ребята” як писали? І не лише … в газету.

Ось би разом і розповідали б нашим довірливим громадянам про свою діяльність у лавах Народного Руху України.

Цікаво ж бо знати!

Ну ж бо – пане Харченко!

Розповіли б хоча про отой папірець – відношення, яке заадресували 10 березня 1992 року на ім’я тодішнього заступника Голови Народного Руху України пана Олександра Лавриновича.

Так ось – не „з’їв” я отой папірець після того як за усним розпорядженням продемонстрував необхідній особі. Не „унічтожил” – як було наказано.

Бо то так і не довідалась би сьогодні наша громадськість, як згодом несолодко  доводилось представнику Президента України у Волинській області Володимиру Івановичу Блаженчуку.

Особливо тоді, коли він не міг задовільняти наполегливих „пропозицій” від деяких „політичних” діячів в отриманні ними посад (див. додаток).

„Мочили”! Навіть за „склянку олії”!

Ну добре – то Блаженчук. Як дехто скаже – колишній „партократ”.

Ну, а Левка Лук’яненка за що?

Може його ідеї не відповідали ідеям незалежності України?

Чи, за право балотуючись до Верховної Ради України по нововолинському виборчому округу № 68, де раніше „пролетів” під прапорами „оновленого” НРУ „реформатор” Олег Петрович, він не достатньо „заплатив” роками свого життя?

Думайте і аналізуйте! Надавайте свою моральну оцінку.

А 8 травня 1996 року, після всіх пережитих „перепетій”, перша нововолинська рухівська організація, все ж таки, була перереєстрована у Нововолинську як громадська (див. додаток).

Однак, у її назві, на вимогу деяких новоявлених партійних бюрократів, слова Народний Рух стали писатись – народний рух, з маленької букви.

Нормальним людям уся ця „правова” казуїстика може здаватись дивною та незрозумілою.

… Організація „раритет”, „релікт” з наших нездійсненних мрій і сподівань…

За дивним збігом обставин, через тиждень після перереєстрації організації – 15 травня 1996 року, я майже на місяць потрапив до травматологічного відділення Луцької міської лікарні.

Чомусь саме у цей час, у дворі будинку, де проживаю, цікаві молодики так довго та вперто у мене допитувались котра година.

І це далеко не єдиний „збіг обставин”.

Просто у нашому політичному „казані”, наповненому до країв „комерційною юшкою”, такі „збіги обставин” давно перестали бути сенсаціями.

Ланцюг таких „випадковостей” – від часу „випадкового” зникнення Голови Секретаріату НРУ Михайла Бойчишина та „випадкової” загибелі В’ячеслава Чорновола – не переривався і у регіонах.

Зокрема на Волині:

… Василь Корнелюк, Ананій Коваль, Олександр Юрченко…

У останньому випадку, навіть слідчий, який вів справу, також, мабуть „випадково”, покінчив життя самогубством.

… Система успішно „перебудувалась” і в Україні настав розквіт новітньої доби  структурованих політкланів, доби „олігархів” (як колись казали у народі – глитаїв).

… Епоха нової „еліти” та розквіту корупції – відвертого „кришування” владними та правоохоронними органами бізнесових структур, „зваричування” усієї судової системи тощо, що … успішно продовжується й сьогодні.

Живемо за принципом – „…маємо те, що маємо”!?

А що ж маємо за вісімнадцять років?

А маємо, зокрема цілковитий правовий „беспрєдєл”, маємо загнану у „тінь” економіку, маємо величезну енергетичну залежність при наявності власних енергоресурсів і родовищ, маємо разюче розшарування суспільства за рівнем життя, маємо мільйони українців-заробітчан, розумові здібності і робочі руки яких чомусь виявились потрібнішими … навіть у Португалії (яка не набагато більша за Волинь). При величезному потенціалі – маємо або повну відсутність або недолугість національного українського телебачення, кінематографу … і маємо ще багато чого такого, що аж ніяк не „спишеш” на негаразди „перехідного” періоду.

… Повертаючись до теми того колишнього – самого першого громадсько-політичного НРУ, який „ухвалою” Центрального Політпроводу НРУ від 18.11.1994 року було „визнано” „створеним всупереч Статутові НРУ”…

Сподіваюсь (якщо доживу), у майбутньому – за наявними документальними матеріалами, доповнити творчі напрацювання Михайла Тиского і Зосима Колбуна, що вже опубліковані та приурочені Народному Руху України на Волині.

А, кого вже зараз цікавить виникнення та становлення перших рухівських структур у Нововолинську, рекомендую звернутись до названої вище книги Зосима Колбуна – Нововолинськ: новітня історія 1989-1999 (видавництво „Мінотавр”, Нововолинськ 2006 рік).

Сьогодні ж – через 20 років споглядаючи у часи зародження НРУ, вважаю, що у числі перших політичних успіхів у діяльності нововолинської організації на побудову демократичної правової держави, були вибори до місцевих органів влади і до Верховної ради України, які відбулись на весні 1990 року.

З цього приводу зазначу, що у результаті цих перших демократичних виборів, які проводились на альтернативній основі, більшість депутатів, які були обрані до Нововолинської міської ради, балотувались під егідою міської рухівської організації.

Також, була  отримана переконлива перемога у шести з семи округів до Волинської обласної ради.

А до Верховної Ради України було обрано представника організації Федора Свідерського.

Тобто, із понад сотні депутатів Верховної Ради України, що ввійшли до фракційної демократичної меншості відомої під назвою „Народна Рада” та діяльність яких згодом спричинилась до проголошення незалежності України, був також представник нововолинського „РУХу”.

Тому не посоромлюсь сказати, що до тих реальних „відсотків” із всеукраїнського вкладу у здобуття Україною незалежності на початку 90-их, свій вагомий „відсоток”, внесла також і нововолинська громада.

Дещо пізніше – 1 грудня 1991 року, при проведенні всеукраїнського референдуму щодо Акту проголошення незалежності України і перших виборів Президента України – нововолинці ще раз підтвердили свій вибір.

„Красномовність” результатів засвідчується статистичними показниками (див. додаток).

Зокрема, єдиним містом у Волинській області, яке віддало понад 50% голосів своїх виборців за кандидатуру В.Чорновола – як Президента України, було місто Нововолинськ. Таким успіхом могло похвалитись навіть не кожне місто сусідньої Галичини.

Вважаю, що серед причин, які обумовлювали такі результати, були, насамперед, масовість організації, наявність власного аналітичного центру та достатній  організаційний рівень.

Членами організації були не лише мешканці Нововолинська та селища Жовтневе, яке входить до адміністративно-територіального складу міста і де діяв окремий осередок, але й цілого ряду інших населених пунктів, зокрема – сіл, розташованих поблизу Нововолинська.

Це створювало реальні можливості для залучення членів організації до роботи у виборчих дільницях та щодо забезпечення цих дільниць достатньою кількістю спостерігачів. А це серйозно ускладнювало спроби виборчих фальсифікацій.

Діяльність організації поширювалась на ряд північних, західних та південних районів області.

Приймалась участь у заходах обласного та загальноукраїнського рівня (див. додаток – доповіді голови Координаційної Ради Семенюка на першій міській звітно-виборній конференції 24.08.1991 р. та звітно-виборній конференції 23.05.1992 р.).

Одночасно організація була цілком самодостатньою та володіла власною ініціативою. У ряді випадків, не чекаючи вказівок „згори”, діяли оперативно – відповідно до ситуації.

Наприклад, після відомих трагічних подій у Вільнюсі, самостійно визначились щодо підтримки намагань литовського народу на здобуття ним незалежності.

Так, у січні-лютому 1991 року, було організовано і проведено збір коштів для передачі у фонд оборони Литви та їх доставка литовському руху „Саюдіс” (див. додаток).

У одному з архівів організації збереглись оригінальні примірники акту передачі вищевказаних коштів та подяка „Саюдіса” нововолинській громадськості.

Ці громадські кошти відвозились у Литву, передавались голові ради сейму „Саюдіса” Юозасу Тумялісу і секретарю Андрюсу Кубелісу представниками нововолинського „РУХу” Ярославом Бєліковим та Федором Сидоруком.

Ми чудово розуміли, що вирватись самотужки з потужних лабет імперії буде значно важче ніж спільними зусиллями.

Очевидно, що саме така активна громадська позиція і є однією з найвагоміших передумов виникнення справжнього громадянського суспільства.

На мою думку викликана вона була усвідомленням процесу неминучості зміни політичної системи та розвалу імперії, що вже агонізувала.

Ця агонія супроводжувалось „павловськими реформами”, шаленим тотальним дефіцитом, впровадженням розподільчих талонів на товари першої необхідності, що домінувало на тлі номенклатурних пільг.

Ця агонія була „підігріта” страшною Чорнобильською трагедією.

Набридла цинічна брехня, свавілля партійної номенклатури та КГБ і страх, який десятиліттями сковував суспільство.

Стало абсолютно зрозумілим, що „дальше так жить нельзя”!
Не випадково – у наведеній вище частині тексту – я задавав питання: „а як би кожен з нас хотів жити сьогодні і завтра, та якого майбутнього бажає своїм дітям, онукам…”

Так ось! Хотілося та хочеться жити так, як у розвинутих правових країнах живуть пересічні громадяни: без брехні, без спецрозподільників, без доносів, без „чорнобилів”, без політв’язнів, без примусу корчити з себе блазня, щоб не опинитись там, де ще не так давно – у 1985 році, помер поет Василь Стус.

Національна свідомість народів та поневолених імперією націй, навіть при дозованій в процесі „перестройки”  „гласносі”, досягла необхідного рівня.

Вважали, що передумовою для забезпечення своїм громадянам достойного рівня життя, який відповідав би кращим світовим зразкам, має бути національна демократична (правова) держава.

Цього хотіли свідомі литовці, латиші, естонці, грузини і цього хотіли ми – українці.

А тому й застосування силових варіантів – саперних лопаток на площах Тбілісі, десантних військ і танків на вулицях Вільнюса тощо – ніщо вже не могло врятувати систему від неминучого краху.

Силова агонія лише прискорювала „процес, який уже пішов” та завершився у відомі серпневі дні 1991 року безславним ГКЧП.

Це поховало назавжди під уламками імперії як сам „союз” так і новий варіант  „союзного договору”.

А поведінка тих людей з якими мені у відомий період „напіврозпаду”, у часи випробувань довелось пройти певні життєві відстані, підтвердила незаперечну істину про те, що люди, які волею долі стають учасниками відомих у своєму часі подій, за рівнем своїх моральних якостей, можуть виявитись абсолютно різними.

Одні – за величчю свого духу – „…що тіло рве до бою…” – стають  романтиками, „поетами” доби великих сподівань і перетворень. Їхній духовний порив не обмежується лише „прагматизмом” у досягненні посад і матеріальних благ.

З реальних та подібних історичних прикладів відомо, що найкращі представники нашої нації, у різні часи, навіть тоді, коли тогочасні „імперії зла” здавались як ніколи потужними і непорушними, знаходили можливості перебороти у собі страх і непевність та виходили на барикади тих революційних зрушень і „перебудов”, де вирішувались долі їх величностей Свободи і Людської Гідності.

Ці Люди, які завжди були взірцем для мене, не розмінювались на подачки, не „прогинались” і не зраджували великим та прекрасним ідеям, не раз оплачуючи при цьому свої переконання за найвищою ціною.

Імена багатьох з них чомусь несправедливо губились десь на шляхах важких випробувань української нації, але ті імена, що дійшли до нас, повинні бути виписані яскравими літерами на сторінках української історії.

Це на прикладах їхніх постатей і починань ми виховувались самі і маємо обов’язок виховати наступні покоління!

З цієї причини, напередодні 20-ої річниці Народного Руху України, маю святий обов’язок назвати імена тих перших нововолинських рухівців, які уже ніколи не зможуть написати свої спогади…

Ананій Рябченюк, Ярослав Федина, Іван Коваль, Леонід Носанюк, Іван Ловбек, Павло Радецький, Степан та Ірина Стеблики, Олександр Мельник, Павло Надкриничний … Вибачаюсь за далеко неповний перелік.

Слава Вам! Слава Героям! Слава Україні!

Як і у кожної великої нації, у нас також мають бути свої герої і свої Термопіли…

І хто б там що сьогодні не казав, але саме цей порив величі національного духу, пізніше збурений цинічною брехнею і фальсифікаціями президентських виборів, знову супроводжував нас на майдани восени 2004 та узимку 2005.

Не заради корисних, „прагматичних” інтересів, а заради того щоб – „відділити владу від бізнесу!”, щоб – „багаті поділилися з бідними”, щоб – „бандити сиділи у тюрмах”…

Нажаль, була присутня й інша категорія осіб. Вони, у боротьбі за матеріальні блага, підтасовуючись під кон’юктуру, в аморальності та у духовній мізерії своїй, виявились настільки прагматичними, що опустились до ницості холуйського кар’єризму і зрадництва..

Що ж! У кожної великої нації світу є також і свої іуди.

Бог нам усім суддя!

Одночасно, спогади про події, які уже відійшли до історії, у моїй свідомості надалі асоціюються із сподіваннями та надією на кращу долю, краще майбутнє нашого українського народу.

Вважав і надалі вважаю, що його доля і майбутнє мають бути гідними працелюбного народу, який проживає у самому серці Європи, на благодатних родючих землях, що містять у своїх надрах різноманітні незліченні скарби.

Саме заради такого майбутнього український народ на скрижалях своєї тисячолітньої трагічної історії, у постійній боротьбі за свою державну незалежність, сповненої болю та страждань, з Божою поміччю вижив, вистояв та відстояв свою чарівну співучу мову, спромігся створити і зберегти унікальну, багатющу культуру.

Вважаю також, що усвідомлення своєї національної гідності і почуття гордості за свій народ, за свою націю не приходить до кожної людини відразу, однак, хочеться вірити, що ці людські чесноти „запроектовані” і закладені глибоко у наших душах самим Господом Богом.

І саме ці чесноти, пробуджуючись, підіймаючись на привитих нам батьками моральних засадах з глибин нашої підсвідомості до високих рівнів Людської Гідності, спонукають до необхідних дій у ті моменти, коли виникають відповідні обставини.

… З прадавніх часів – з тисячолітніх глибин нашої Праісторії, … до часів Київської Русі, … до часів Берестечка, … до часів Базару і Крут, … до часів Нового Загорова, … та до часів мучеників Олекси Тихого, Василя Стуса, Василя Симоненка, часів Народного Руху України і помаранчевого Майдану – тягнеться у сьогодення отой споконвічний безперервний ланцюг єднання поколінь української нації, у котрому кожен з нас має знайти своє, визначене Богом та Історією, місце.

Я шаную усіх чесних і порядних людей – представників різних рас, національностей та віросповідань.

Маю друзів і колег та знаходжу підтримку і розуміння …

Стараюсь толерантно відноситись до своїх ідейних опонентів, навіть тих, чиї переконання абсолютно різняться від моїх, але … є щирими.

Я зневажаю лише тих, хто у моральній ницості своїй не пройшов життєвих випробувань – позбувся честі і гідності, деградував до „каналізаційного” рівня під впливом колишньої (а може й теперішньої?) системи.

Так я вихований, такою є моя життєва позиція!…

Для кого ж ці спогади?

Зокрема – для тих, хто обираючи непростий шлях у „політику” – обираючись чи призначаючись, має чітко не лише знати для чого він туди йде, а й усвідомлювати величезний тягар моральної відповідальності за долю суспільства.

Бо той, хто у своїх банальних сподіваннях на отримання „лівих дивідендів” почне „розмінюватись” – вже ніколи не зможе зупинитись (йому просто не дадуть) та змушений буде і надалі розплачуватись до кінця свого життя!

Завжди є вибір – „борсатись”, „закваситись”, чи „піти”.

Після пережитих розчарувань, зневіри і втоми …

Патріоти! Молоді політики! Ви, чесні і порядні – зобов’язані і маєте прийти на зміну цим …

На Вас надіємось!..

Сьогодні 22 травня 2009 року.

На завтра минає сорок днів від часу, як не стало поряд батька – Івана Семенюка.

Вірю у те, що він помер щасливим бо – не „у вічній мерзлоті”, а покоїться у могилі, що знаходиться поряд з могилою мами на сільському цвинтарі рідного села Оздів, яке розкинулось на берегах чарівної, звивистої річки Чорногузки.

Прожив важке життя – табірні муки, голод і холод. Пройшов усе це тому, що був свідомим сином своєї землі. Був українцем!

Це він, як і мама, передав мені свою любов до рідного краю, рідної землі.

Дякую!

Замість післямови

На сімнадцяту річницю Незалежності України

Усім борцям за волю України,

Народному Руху України Координаційній Раді м. Нововолинська,

першим „рухівцям” та усім, хто не зрадив ідеалам добра і ідеї незалежності України,

присвячується

Негода розгулялась цього ранку

І тихо дощ вмиває прапори…

Сьогодні ж, бо – сімнадцята річниця,

Й … Хрещатик в НАШІ вбрався кольори!

…Лунає Гімн і НАШИХ слів багато -

Та ці слова говоримо не ми…

То зважливо, то з пафосом – красиво

Лунають заклики здобуте берегти,

Возноситься хвала борцям-героям,

Що за свободу-волю полягли!

…А музика лунає крізь динамік,

Урочисто проходить марш-парад

І, очевидно, там десь – на трибунах,

Пан Президент із почтом стали вряд.

…А потім …, ще концерт і нагороди –

Ахметовцям „надінуть” ордени,

Відзначать їх з святкової нагоди

За ПіСуАРи й „праведні” труди.

…Чергую на роботі в НАШЕ свято,

Народ гуляє – гуготить салют,

А дні минулі вперто та затято

Із пам’яті, настирливі, не йдуть…

…І згадую своїх забутих друзів -

Романтиків революційних днів,

Як ми ішли – „…з калиною у лузі …”,

Коли нам ще … не дозволяли „йти”.

…Полотнищ древка затискали руки,

На стягах Герб – освячений Тризуб,

Не під „фанфари”, як сьогодні в свято,

А під слова молитов з наших губ.

…Тоді, йдучи, молились за Вкраїну

Із Вірою в прийдешне майбуття,

Бо йшли – щоб у імперій відібрати

„Мочити” право націй на життя!

…Хотілось так – щоб в небі України

Засяяла свята, прозора синь,

Й добром засіяні „лани широкополі”

Дарами сходили для нових поколінь!

…Зборовши страх, навіяний ГУЛАГом -

Чорнобиль нас жахіттями будив -

Ми підіймались і з колін вставали

Під гнівний свист обурених „совків”.

…Пізніше – у морозом скуті ночі,

В черговий раз, рушали в свій двобій –

І на Майдан, немов колись під Крути,

Йшли в щирості й наївності своїй!

…А там Базар, Загорів, Берестечко…

В одну злились праісторичну мить -

Бо ми на берегах Дніпра зійшлися

Державу та Свободу захистить.

…Майдан минув, провирувавши сміло,

Надію час розчарувань змінив -

Бо стрімко розійшлися Слово й Діло

В амбітностях і ницостях „вождів”.

…Чому і де ми розгубились, друзі!?

Чому при „владцях” цих не прижились!?

Чому сьогодні дивимося з болем

На владу цю … так само, як „колись”!?

…На „благ” примари ми не розмінялись,

За кабінетний шик не віддались

І тугою клекоче серце в грудях

За тих, хто здався, зрадив, спокусивсь!

…В реальності та сірості буденній,

В інтрижках попривладних холуїв

Потоптано свободи ідеали,

Що несли ми як спадщину дідів!

…Чому ж радіти – „дерибанам” „владців”?

Продажності новітніх глитаїв?

Чи тому, що у Грузії „двуглавый”

Розправив крила й кігті розповив?…

…І „ідоли” регочуть з постаментів -

У назвах вулиць імена катів

А тих, хто віддавав життя за волю,

Не визнано до ЦИХ святкових днів!

…Ось, згадую Вас, друзі-ветерани,

І у душі росте неспокій знов,

Як в ті часи, коли „брати двуглаві”

У Вільнюсі людську пролили кров!

…Давно затихли мітинги-майдани,

Лиш чутно, як луна металу дзвін -

То ще в імперіях куються нам кайдани,

Й в „єдине стійбище” готується загін!

… А дощ вмива зажурені знамена,

І з сумом похилилися хрести

Та падають дощем росинки-сльози

На квіти і покладені вінки.

……………………………………………………..

…Сьогодні вже сімнадцята річниця!?

24 серпня 2008 року Ігор Семенюк


Україно моя!

Перша осінь твоя, Україно,

Тиха, ніжна, щаслива й сумна.

Ти щаслива тому, що вже вільна

Й незалежність твоя як весна.

А сумна – на краю стоїш прірви

Безтурботності тих хазяїв,

Які краяли душу і дім твій,

І багатство гноїли й синів.

Тож єднаймося, Харкове й Львове,

Запоріжжя й шахтарський Донецьк,

Древній Києве – квітко любові,

Наших мрій і єднання сердець!

Україно моя! Зоре ясна!

Ми усі твої дочки й сини,

Хай всім світить нам доля прекрасна!

Із холопів ставаймо людьми!

Т. Степанова

м. Нововолинськ

Д О Д А Т К И

Доповідь на звітно-виборній конференції 24 серпня 1991 року голови  Народного Руху України Координаційної Ради  м. Нововолинська

(доопрацьований авторський варіант)

Шановні делегати і гості конференції!

Ось, нарешті, сьогодні – майже через п’ятнадцять місяців від установчої конференції нашої організації, яка відбулась 3 червня 1990 року, хоча й з порушенням термінів, визначених Статутом організації, не зважаючи на ГКЧП, яке відбулось у період з 19 по 23 серпня, ми підготувати, та проводимо цю конференцію.

І мені – як голові міської організації, випала не лише честь, але й обов’язок відзвітувати перед Вами.

Вважаю, що зроблю неправильно якщо прозвітую лише за той період відколи провели установчу конференцію, не охопивши звітом трохи ширший період – починаючи з періоду виникнення первинних осередків ВО „Оснастка” і Нововолинського РМЗ, а саме – з серпня-вересня 1989 року, коли організація, ще не будучи зареєстрованою, фактично розпочинала свою діяльність.

Не буду детально зупинятись на усіх аспектах діяльності нашої організації за вказаний період, однак, нагадаю і про окремі про з них, які передували її реєстрації:

-  участь представників наших рухівських осередків в установчій конференції обласної крайової організації НРУ, яка відбулась 19 серпня 1989 року у м. Луцьку;

-         участь нашого представника, теперішнього депутата Верховної Ради України Федора Свідерського в установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, який відбувся у вересні 1989 року;

-         наші перші мітинги, проведені у вересні і жовтні 1989 року;

-         участь у зборі підписів в підтримку альтернативних проектів виборчого законодавства;

-         мітинг, проведений в річницю злуки ЗУНР і УНР, який відбувся 21 січня 1990 року;

-         участь наших представників у „ланцюзі злуки”;

-         підтримку шахтарського мітингу, який відбувся напередодні виборів до рад різного рівня – 25 лютого 1990 року;

-         організацію 1 квітня 1990 року збору підписів під зверненням до керівників СРСР в підтримку незалежності Литви;

-         нашої участі в відновленні могили українських січових стрільців і розстріляних енкаведистами напередодні війни у червні 1941 року в’язнів Володимир-Волинської тюрми, проведенні на ній панахиди;

-         організацію мітингу до 26 квітня з нагоди четвертої річниці Чорнобильської трагедії;

-         першотравневу демонстрацію 1990 року, проведену під національними прапорами;

-         участь нововолинських рухівців на мітингах у сусідніх районах області тощо.

Більш детально зупинюсь на виборах до Нововолинської міської ради, Волинської обласної ради та до Верховної ради України, які відбулись навесні 1990 року.

Зазначу лише, що ці вибори були першими демократичними виборами, які пройшли на альтернативній основі.

Організацією, спільно з міським осередком Української Гельсінської Спілки та Володимир-Волинськими рухівцями перед виборами була проведена значна робота, наслідком чого, зокрема, є обрання Федора Свідерського депутатом Верховної Ради України та його входження до демократичного депутатського блоку Народна Рада у Верховній Раді України.

Якими зусиллями це було досягнуто і наскільки це важливо, думаю, пояснювати не варто.

Сьогодні можемо привітати себе з тим, що майже один відсоток від перемоги усієї демократичної громадськості України – відсоток від усього „відвойованого” складу депутатів Верховної Ради – це заслуга громадськості Нововолинська і Володимира-Волинського.

Із семи депутатів Волинської обласної ради – шестеро ввійшли до складу її демократичного блоку, який, з загальної кількості депутатів цієї ради у 135 осіб – нараховує до сорока депутатів.

Склад депутатського корпусу Нововолинської міської ради, без сумніву, значно демократичніший, ніж у минулі – так звані „виборчі” періоди, коли у виборчих бюлетенях  фігурували прізвища безальтернативних кандидатів, які „кулуарно” визначались у кабінетах міському компартії.

А тепер – „відштовхуючись” від 3 червня 1990 року – від дня проведення установчої конференції нашої міської рухівської організації.

Як пам’ятаєте, на цій конференції було обрано керівний орган організації – координаційну раду, куди ввійшли голови осередків і представники від осередків міських організацій і виробничих підприємств та їх найбільш активні члени.

Обрано голову організації (маю обов’язок сьогодні звітувати), заступників голови, секретаріат та ревізійну комісію.

Голова ревізійної комісії – Леонід Носанюк сьогодні готовий також виступити перед Вами зі своїм звітом.

Проведення установчої конференції нашої міської організації запам’яталось громадськості міста ще й тієї причини, що у цей день – 3 червня 1990 року, на міському стадіоні відбувся концерт молодіжної естради з м. Львова та перша після виборів зустріч депутата Верховної Ради України Федора Свідерського з громадськістю міста, пролунав його офіційний звіт перед виборцями.

За тим була проведена організаційна робота щодо правового утвердження нашої міської рухівської організації.

Відповідно до поданих документів, рішенням виконкому Нововолинської міської ради від 14 червня 1990 року № 161, було зареєстровано Статут нашої організації – Народного Руху України Координаційної Ради м. Нововолинська, міськрадою затверджено обраний на установчій конференції керівний склад організації та надано дозвіл на відкриття банківського рахунку.

Згодом нам було передано у користування приміщення колишнього штабу міської народної дружини на проспекті Дружби № 25.

На даний час у Нововолинському відділенні Промбудбанку відкрито рахунок               організації № 700106 і виготовлено печатку.

Тобто, відповідно до чинних правових норм – організація набула відповідного юридичного статусу.

Практично, відразу ж, продовжилась відповідна діяльність.

За кошти організації, у червні 1990 року та червні 1991 років, на відзначення, відповідно – 339 та 340 річниць героїчної битви під Берестечком, відбулись поїздки нововолинців у село Пляшева.

23 червня 1990 та 1991 років представники організації приймали масову участь у заходах, присвячених річницям розстрілу енкаведистами в’язнів Волинських тюрем – Луцької та Володимир-Волинської.

27 липня 1990 року – організовано і проведено мітинг з нагоди проголошення декларації про Державний Суверенітет України.

У серпні 1990 року – організована і проведена поїздка групи нововолинців у Запоріжжя з нагоди святкування 500-річчя Запоріжської Січі.

У цей період представники організації також взяли участь у першому рухівському мітингу, який відбувся у м. Любомлі та мітингу, який відбувся у Турійську з нагоди першого підняття національного прапора.

Представники організації приймали участь в аналогічних заходах, які проводились у цей період у Любешові та у сусідній Львівській області – містах Сокалі та Червонограді.

9 вересня 1990 року – з метою вшанування пам’яті героїчно загиблих в бою бійців УПА організовувалась поїздка у село Новий Загорів Локачинського району.

Пізніше, на місці будівництва пам’ятника нашому славетному Кобзареві, члени організації встановили пам’ятний камінь та металеву щоглу для національного прапора.

16 вересня 1990 року – за ініціативою керівництва організації, у місті відбулося свято „І сяде правда на покуті”. Це свято відбулось з нагоди офіційного встановлення над містом українських національних прапорів.

Як наслідок – над Нововолинською міською радою і майбутнім місцем встановлення пам’ятника постійно замайоріли освячені національні прапори.

Участь у святі взяли також гості з інших населених пунктів області, з Львівщини – з Соколя та Червонограда, духовенство УАПЦ, які, у проведенні свята надали нам свою підтримку і допомогу.

Висловлюючи від нас усіх подяку депутатському корпусу нашого міста, насамперед рухівським депутатам за прийняте ними 28 серпня 1990 року рішення „Про національну символіку”.

З цього приводу хочу сказати, що Нововолинськ став другим містом у Волинській області після Луцька, де відтепер на рівні з державною, використовуватиметься національна символіка.

У вересні 1990 року, за ініціативою члена нашої організації, мешканця села Ласків Володимир-Волинського району Анатолія Давидюка у цьому селі було закінчено спорудження символічної могили у пам’ять полеглих у бою бійців УПА. У жовтні на цій могилі в присутності наших рухівців та рухівців з Володимира-Волинського, місцевим духовенством та духовенством з Луцька (владика УАПЦ Миколай) було проведено жалобну панахиду.

29 вересня 1990 року – у Нововолинську відбувся мітинг в підтримку вимог демократичного блоку депутатів Верховної Ради України.

14 жовтня 1990 року – в зв’язку з відомими подіями, які призвели до акції голодування у Києві на майдані Незалежності студентів, у Нововолинську проведено мітинг солідарності та зібрані кошти для студентів.

Ці кошти були передані представникам голодуючих студентів спільною делегацією від нововолинського Руху та студентів Нововолинського електромеханічного технікуму.

25-28 жовтня 1990 року – 6 делегатів та троє запрошених з Нововолинська, взяли участь у другому всеукраїнському з’їзді НРУ у м. Києві.

7 листопада 1990 року – на річницю жовтневого перевороту проведена акція, що пройшла під гаслом: „100 мільйонів жертв – свято, чи трагедія?!”.

Після арешту, під час спланованої провокації депутата Верховної Ради України Степана Хмари, було проведено збір підписів нововолинської громадськості під вимогою щодо його негайного звільнення. Лише за кілька днів зібрано понад 3,5 тис. підписів громадян, які разом з відповідною вимогою, передані у Верховну Раду України.

У цей час нововолинці взяли активну участь у зустрічі Патріарха Мстислава під час його приїзду на Волинь, зокрема, у м. Луцьк.

Впродовж періоду липень – грудень у приміщенні організації та інших громадських місцях відбувалась політична акція – реєстрація громадян на підставі законодавства України про громадянство 1918 року. Видавались посвідчення.

Грудень 1990 року – організовано і проведено мітинг, зустріч депутатів Верховної Ради України Свідерського і Козярського з громадськістю міста щодо підтримки депутата Верховної Ради України Степана Хмари.

У цей же період організовувалась поїздка групи наших представників у м. Базар Житомирської області для участі в заходах, присвячених пам’яті полеглих воїнів Української Народної Республіки.

Однак, в зв’язку з блокуванням під’їзних шляхів військами та загонами МОПу, яке здійснювалось за ініціативою „місцевих” органів влади, група змушена була повернутись, про що також було повідомлено на вищевказаному мітингу.

У січні 1991 року – спільно з міським товариством української мови „Просвіта” проводились різдвяні вертепи, зокрема для працівників і пацієнтів Нововолинської міської лікарні.

18 січня 1991 року – у знак протесту проти Кремлівського терору в республіках Прибалтики, проведено мітинг та збір коштів.

Відряджено представників і зібрані кошти були передані в Литву представникам литовського руху „Саюдіс”.

Натомість – з Вільнюса були привезені відповідні матеріали про трагічні події, які відбулись там 13 і 14 січня.

У приміщенні організації проводилась демонстрація відеофільму про ці події.

20 січня 1991 року – участь у проведенні святкового концерту, який відбувся у Нововолинському Палаці Культури з нагоди річниці проголошення УНР та злуки УНР та ЗУНР.

Не припинялась підготовка до проведення всесоюзного референдуму.

Зокрема, щодо призначення членів дільничих комісій та спостерігачів, а для роботи в обласній окружній комісії було призначено Олександра Ільницького.

Проводилась значна агітаційна діяльність, як серед населення міста, так і у сусідніх районах.

Зокрема – у Іваничівському та Володимир-Волинському, серед військовослужбовців Володимир-Волинського гарнізону та військової частини, розташованої поблизу села Біличі.

Агітаційними заходами охоплено певну частину Любомльського району.

Представники організації приймали участь у мітингах, які відбулись у смт Шацьк, містах Горохові та Маневичі.

Організовано і проведено поїздки по селах Іваничівського району.

Зокрема, 7 і 8 березня 1991 року з концертною програмою, присвяченою Шевченківським дням, організовувались поїздки у села Павлівка, Луковичі, Жашковичі та Риковичі. Незадовго до цього відбувся виїзний концерт у селі Лішня.

Аналогічний концерт проводився також 10 березня 1991 року у приміщені Нововолинського Палацу Культури.

При цьому використовувались різні форми агітації проти „оновленого союзу”, зокрема – усна агітація, поширення листівок, плакатів тощо.

На кошти організації (480 крб.), було замовлено і виготовлено 500 штук агітаційних плакатів щодо економічного потенціалу України.

На допомогу у фінансуванні референдумної кампанії на обласному рівні, було проведено збір коштів для передачі керівництву Волинської Крайової Організації НРУ.

Необхідно зазначити, що референдумна кампанія співпала у часі з проведенням всесоюзного шахтарського страйку.

На шахтарському мітингу, проведеному з участю представників організації напередодні референдуму 16 березня 1991 року, було зібрано кошти у сумі понад 1200 крб. та, у присутності громадськості, передано голові шахтарського страйкового комітету міста і його заступникові для матеріальної підтримки найбільш потребуючих шахтарських сімей. Шахтарям також надавалась інша посильна допомога, зокрема – продуктами харчування, що надходили з м. Луцька від громадськості області та, здебільшого, передавались через керівництво Волинської Крайової Організації НРУ.

На час проведення загальносоюзного референдуму усі дільниці міста та частина дільниць у Іваничівському, Володимир-Волинському і Любомльському районах були забезпечені нашими спостерігачами.

Результат – „так оновленому” імперському „союзу” – сказали у Нововолинську  лише 31,39 % від багатонаціонального складу населення міста, що у своєму складі нараховує представників 46 національностей.

Навіть, не враховуючи неоднорідності складу населення – його національних і соціальних груп, лише з чисто математичної точки зору, вищевказаний відсотковий показник виявився найвищим не лише у Волинській області, він досяг „показників” сусідньої з нами Галичини, де був ще й свій, окремий бюлетень.

26 квітня 1991 року – у центрі міста на майдані Незалежності, з участю духовенства, проведено заходи з відзначення річниці Чорнобильської трагедії.

9 травня 1991 року – проведено чергові заходи з вшанування пам’яті жертв другої світової війни. Зокрема, відбулись поїздки на місця масових поховань, де поховані жертви НКВД та німецьких нацистів. Покладено квіти і вінки.

16 червня 1991 року – з нагоди 340-річчя славетної битви, організовано велелюдну поїздку на козацькі могили у Берестечко.

16 липня 1991 року – з нагоди першої річниці прийняття Декларації про Державний Суверенітет України проведено мітинг. На літній естраді міського парку відбулась зустріч Народних депутатів Федора Свідерського і Ярослава Кендзьора з громадськістю.

28 липня 1991 року – участь у заходах і панахиді, які відбулись на могилі полеглих у бою бійців УПА в селі Радовичі Іваничівського району. Ця могила була відновлена при сприянні нововолинських і іваничівських рухівців за ініціативою члена міського товариства української мови і рухівця Раденького Павла Матвійовича.

Крім перерахованих вище заходів, проводились заходи з відродження у місті національно-культурного життя.

Зокрема:

-         наші рухівці є учасниками хору „Просвіта” міського товариства української мови;

-      з участю організації створено куточки національного відродження у чотирьох основних бібліотеках міста, надана допомога з підписки періодичних видань;

-      по навчальних закладах міста розповсюджено, закуплену за гроші організації „Історію України” А.Лотоцького, 72 біблії, надані від Волинської Крайової Організації НРУ, інша література та національна атрибутика;

-     було проведено ряд зустрічей у трудових колективах та навчальних закладах, зокрема – у Нововолинському електромеханічному технікумі, школах № 1, № 5 та № 6;

-     навесні Координаційна Рада ініціювала проведення конкурсу на кращого вихователя міста серед працівників дошкільних установ;

-     була надана допомога нововолинцю – ветерану спорту пану Дмитру Венедиктовичу Радічуку, в поїздці на відкритий чемпіонат Радянського Союзу з легкої атлетики, який відбувся у Москві 3-4 серпня 1991 року. Серед колишніх рекордсменів світу, Європи, чемпіонів, призерів і учасників ігор з СРСР, США, Канади, Австрії, Фінляндії, Чилі, Гавай наш земляк, виступаючи з національною українською символікою, вдало репрезентував наше місто – виборов дві срібні медалі чемпіонату у метанні списа та штовханні ядра.

Представники організації приймали участь майже у всіх відомих загальноукраїнських акціях, які відбувались у Києві.

На особистих рівнях встановлено контакти з представниками української діаспори у США, Канаді, Англії.

Зокрема, хочу висловити подяку панові Романові Кравцю з Англії. Це завдяки його допомозі маємо стільки українських національних прапорів.

Надана допомога у реєстрації двадцятки УАПЦ.

Зареєстровані і діють спілка „Чорнобиль”, міський комітет союзу солдатських матерів, міське товариство репресованих.

За сприянням членів організації утворені і діють у місті перші осередки УРП та ПДВУ.

З участю представників організації постійно проводиться збір коштів на спорудження пам’ятника нашому славетному Кобзареві. З цією метою на відповідний рахунок безпосередньо з рахунку нашої організації вже перераховано 200 крб.

Біля приміщення Координаційної Ради встановлено інформаційну дошку. На ній постійно вивішується відповідна суспільно-політична інформація.

Спромоглись налагодити випуск газети „Відродження”.

Вийшло два номери. З них перший 15 серпня. Однак, наразі, в зв’язку із браком коштів, випуск газети припинено.

Сприяємо випуску газети „Розрада”, перший номер якої має вийти у світ вже найближчим часом.

У звітному періоді використовувались також можливості доступу до усіх інших засобів масової інформації. Зокрема таких, як місцеве радіомовлення та міська газета „Народна Рада”.

Нажаль, у зв’язку з обмеженими можливостями організації, незначна допомога надавалась іншим регіонам. Тут, як правило, використовувались особисті зв’язки.

Однак, за окремими зверненнями представників з Воркути, Дніпропетровщини, Одеси тощо, надавалась необхідна література і підбірки матеріалів.

Хочу зазначити один, на мою думку, важливий момент. При проведенні усіх заходів, які організовувались Координаційною Радою, жодного разу не було допущено провокаційних випадків, які могли б дискредитувати організацію.

Заходи проводились з дотриманням вимог чинного законодавства, у дусі плюралізму, а на окремі з них навіть запрошувались представники міському компартії, комсомолу та інших непопулярних нині організацій.

Так, у нашому приміщенні проводилась зустріч рухівців з першим секретарем міському компартії В.Тесленком, представниками міської влади, зокрема – головою міськради О.Киричуком та його заступниками.

Такий підхід давав нам значні переваги, коли доводилось реагувати на провокаційні моменти та на спроби щодо вчинення конфронтацій з боку представників тих сил, що „вийшли з окопів”. Це стосується захисту від брехливих публікацій на сторінках компартійної газети „Робітничий голос”, відвертих провокацій – зривання національних прапорів, нищення наших матеріалів на інформаційному стенді, осквернення місця освяченого під пам’ятник Кобзареві, облиття фарбою нашого приміщення, погроз і шантажу.

За деякими з цих „твердолобих” випадів нашою організацією надавались відповідні заяви до міськвідділу міліції, до міськвідділу КДБ, до міської ради та до засобів масової інформації.

Тому, зваженість у діях, дотримання вимог законодавства, надає нам велику моральну перевагу над системою, яка сама ж спричиняється до порушень з боку її структур та представників.

На даний час, хоча у місті нараховується вже 16 первинних осередків, активність організації дещо знизилась, а кількість їх активних членів зменшилась до 200 осіб.

Організація відповідно до Статуту набула у свою власність та розпорядженні майно і грошові кошти. Це стало можливим, насамперед, завдяки добровільним пожертвуванням громадян і членським внескам.

Як я повідомляв, окремий звіт з цих питань Ви матимете змогу заслухати від голови скарбничої комісії нашої організації Леоніда Носанюка.

Я цілком усвідомлюю, що до моєї сьогоднішньої доповіді, як і до організаційної діяльності можуть бути слушні критичні зауваження. Хочу вибачитись!

Нагадаю також, що уся діяльність організації побудована і відбувається лише на громадських засадах.

Маю надію на Вашу об’єктивну оцінку та сподіваюсь, що новий склад керівництва нашої Координаційної Ради та новий голова, зробивши належні висновки, матимуть більше можливостей та організаційних здібностей для покращення діяльності.

Хочу подякувати усьому теперішньому керівному складу організації, зокрема – своїм співголовам, усім членам організації та нашим прихильникам.

Хочу також окремо подякувати за активність та високий організаційний рівень Олександру Ільницькому.

За цим мені важко визначитись щодо інших. І не тому, що вони не заслуговують на окрему подяку, а тому, що не хочу вразити чиюсь амбіційність.

Вклоняючись Вам, хочу нагадати глибоку суть біблейської притчі про бідну вдову, що, віддавши у храмі свій останній мідний гріш, віддала значно більше ніж багатій, який з легкістю пожертвував сріблом.

Тому, не маю морального права і не зможу об’єктивно усіх оцінити за вкладом витраченого часу та здоров’я, за вартістю засобів, відірваних, як від себе особисто, так і від сімейних „вогнищ”.

Маю також сьогодні сумний обов’язок оголосити „хвилину мовчання” по нашому побратимові, членові Координаційної Ради Іванові Ловбекові, який трагічно загинув 14 червня на своєму робочому місці – у шахтному забої, напередодні нашої поїздки до Берестечка, куди він так дуже хотів поїхати.

Прошу усіх присутніх встати та вшанувати його світлу пам’ять Івана „хвилиною мовчання”…

Бажаю успіхів новому складу Координаційної Ради, новому голові.

І нехай у боротьбі за незалежність і відродження України допоможе нам    Господь Бог!

Ще раз дякую! Слава Україні!

Ігор Семенюк

З доповіді на звітно-виборній конференції 23 травня 1992 року голови Народного Руху України Координаційної Ради м. Нововолинська Ігоря Семенюка

У той самий день, коли проходила наша остання звітно-виборна конференція – 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України проголосила Акт незалежності України.

А перед цим проголошенням на нашій конференції було прийняте звернення до Верховної Ради з відповідною вимогою, яке негайно було направлене у Київ телеграмою.

І ми не були винятком, тому що з аналогічними вимогами звертались у ці дні, після горезвісного гекачепістського путчу, тисячі свідомих громадян України.

Майже відразу ж – восени 1991 року ми включились у кампанію з проведення референдуму та виборів Президента України і це зумовило основні напрямки діяльності організації.

Була розпочата підготовка громадської думки.

На тлі провалу ГКЧП та заборони компартії, у газеті „Народна рада” та в інших засобах масової інформації друкувались статті (виступи) членів Координаційної Ради.

На хвилі загальнонародного піднесення, в умовах цілковитого шоку і паралічу колишніх компартійних структур, за рішенням Нововолинської міської ради, навпроти міської ради 30 серпня 1991 року було демонтовано (знесено) пам’ятник Леніну – Ульянову.

За ініціативою Координаційної Ради та осередку УРП було утворено організаційний комітет з проведення виборів Президента України та з проведення референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України.

Важливим є те, що демократичні сили міста знайшли компромісне рішення і визначились у спільних заходах.

Складались списки членів виборчих дільниць та спостерігачів, визначались маршрути діяльності агітаційних бригад і груп, можливості використання засобів масової інформації.

У склад окружної виборчої комісії по виборах депутата обласної ради по 37 виборчому округу, замість вибулого, від організації було делеговано Ананія Павловича Рябченюка.

Визначено по 2-3 члени усіх виборчих дільничих комісій і спостерігачів у Нововолинську, переважній кількості дільниць у Іваничівському, частково Володимир-Волинському та Любомльському районах.

Проводився збір кошів, підготовка необхідної матеріальної бази. Зокрема вирішувалось питання щодо оренди транспортних засобів для проведення агітаційної роботи в як у самому Нововолинську так і в районах.

Значна підтримка і допомога надана була організації з боку територіального профспілкового комітету вугільників, незалежної профспілки гірників, підприємств, трудових колективів і окремих громадян.

Крім агітаційного матеріалу, який надходив у Нововолинськ централізовано, силами і засобами організації було виготовлено велику кількість листівок, налагоджено випуск газети „Розрада” – два випуски якої повністю були присвячені референдуму і виборам.

І вже на початку листопада 1991 року у Нововолинську та Іваничівському районі почало здійснюватись розповсюдження вищевказаних агітаційних матеріалів.

Завдяки оренді автотранспортних засобів, яка відбулась завдяки теркому вугільників, нашим представникам за два тижні по кілька разів вдалось об’їхати усі села Іваничівського району, а також військову частину у селі Біличі та прикордонну заставу в селі Петрово.

Під час здійснення цих поїздок понад трасами і дорогами, на зупинках вивішувались та періодично поновлювались листівки і плакати. У різних формах проводилась агітаційна робота з населенням.

Значну підтримку організації у проведенні заходів, зокрема заходів з агітаційної діяльності, надавав хор під керівництвом автора відомої „Волиняночки” Олександра Пилиповича Каліщука та  самодіяльний художній колектив „Живиця” під керівництвом Галини Ус (В.О.„Оснастка”).

Спільно з цими художніми колективами проводились заходи у Любомльському районі – санаторії „Лісова Пісня” (16.11.91 р.) та село Куснища (17.11.1991 р.), Турійському районі – село Овлочин (16.11.1991 р.), Старовижівському районі – село Орище (24.11.91 р.), в Іваничівському районі – село Морозовині, а також у селищі Жовтневе.

До проведення всеукраїнського референдуму та виборів члени організації приймали участь також у таких заходах:

– поїздка 01.09.1991 року на вшанування пам’яті полеглих вояків УПА у село Яковичі Володимир-Волинського району;

- цього ж дня у народному віче у місті Горохові;

- 08.09.1991 року поїздка двома автобусами на вшанування відомої річниці бою між підрозділом УПА та німецькими окупантами у село Новий Загорів Локачинського району;

- цього ж дня делегація із 15 нововолинців в перезахованні жертв НКВД у селі Подільське Сокальського району Львівської області;

- 15.09.1991 року у загальноукраїнському віче в Києві;

- 22.09.1991 року надавалась допомога колективу редакції газети „Народна рада” в організації та проведенні свята цієї газети (під час цього свята проводився збір підписів у підтримку претендентів у кандидати на посаду Президента України В.Чорновола та Л.Лук’яненка, розповсюджувалась література за тематикою національного відродження);

- у жовтні 1991 року, спільно з членами районної Любомльської рухівської організації, поблизу Любомля проведено захід, присвячений вшануванню пам’яті розстріляних під час німецької окупації шести тисяч євреїв, мешканців Любомля та Любомльського району;

- на противагу святкуванню річниці Жовтневого перевороту, 2 та 7 листопада 1991 року організовано виїзд членів організації для допомоги мешканцям сіл – на збір врожаю цукрових буряків у колгосп „Україна”, що на території Грядівської сільської ради Іваничівського району тощо.

І вищевказана діяльність після прведення референдуму і виборів знову відзначилась найкращими в області результатами.

А після проведення референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України і виборів Президента України 1 грудня 1991 року члени організації приймали участь у таких заходах. Зокрема:

-         січень 1992 року – участь в організаційних заходах, які відбулись у селищах міського типу Старій Вижівці та Локачах;

-         22.02 – 23.02.1992 року – участь представника організації (Семенюка І.І.) у Всесвітньому Конгресі українців у Києві;

-         28.02 – 01.03. 1992 року – участь делегатів від нововолинського РУХу у третьому з’їзді НРУ, який відбувся у Києві;

-         у січні 1992 року на річницю кривавої неділі за кошти організації відбулась поїздка у Литву в м. Вільнюс кореспондента газети „Народна рада” Павла Присяжного;

-         18.04.1992 року – участь в Києві у Великій Раді РУХу (Семенюк І.І.);

-         24.04.1992 року – участь на заходах з відновлення могили та панахиді з вшанування пам’яті полеглих бійців УПА у селі Біличі Іваничівського району;

-         09.05.1992 року – участь у заходах з вшанування пам’яті жертв другої світової війни (з цього приводу була публікація у газеті „Народна рада”) – зокрема у                       м. Володимир-Волинському – з вшанування пвм’яті в’язнів тюрми, знищених енкаведешниками 23 червня 1941 року, на меморіалі пам’яті знищених німецькими нацистами радянських військовополонених. Вшанування пам’яті євреїв, розстріляних та похованих поблизу села П’ятидні Володимир-Волинського району тощо

У приміщені організації та на вищевказаних заходах постійно проводилась діяльність з пропагування національної символіки та відповідної літератури (окрема подяка за активність у зазначеній діяльності Сидоруку Федору Васильовичу).

Організацією також надавалась допомога в проведенні заходів іншим громадським організаціям міста – чорнобильській спілці, міським осередкам комітету солдатських матерів, спілки репресованих тощо.

Цензурі не підлягає.

Видавництво „Самвидав”.

Достовірність матеріалів у додатках гарантована автором.

Тираж – необмежений.

Офіційно може бути видано (може бути й не видано)

в Україні, Канаді, Польщі або Литві.